Бубка вперше зізнався, як покинув Україну

Президент НОК України Сергій Бубка розповів іноземним журналістам про власні переживання від війни. Зокрема, Бубка розповів, що залишив Україну під час військового стану 28 лютого як біженець.

«На початку, коли це розпочалося, я був у Києві. Це трапилося о 5-й ранку. Мені важко було повірити, що це відбувається.

Спочатку я зв’язався з президентом МОК Бахом. Я отримав відповідь о 6.30 ранку. Я одразу побачив реакцію: через дві години була дуже сильна заява. Миттєва швидка реакція і позиція щодо війну, про вторгнення в Україну. Наступного дня президент скликав засідання Виконавчого комітету.

Він зробив перший крок. Перші санкції були вже 28 лютого. Через кілька днів він знову зателефонував до Виконавчої ради. Міжнародні федерації рішуче підтримали рішення МОК.

В цей час зі мною зв’язався президент і сказав, що потрібно приїхати. Він попросив приїхати до Лозанни, щоб зустрітися і обговорити, як ми можемо координуватися, тому що він створив Фонд солідарності для підтримки українських спортсменів. І він сказав, що я потрібен, тому що без мене вони не розуміють, як нам краще керувати цією підтримкою. Для цього створена ця команда в Лозанні та в Україні. Деякі члени НОК залишаються в Німеччині, деякі залишаються в Польщі як біженці.

Я виїхав з України 28 лютого як біженець. Я їхав поїздом з Києва до Львова. Уявіть, на три квадратні метри вагону, було 9 дітей на верхній полиці і 9 дорослих, багаж і все таке. Там у деяких людей не було їжі, я взяв трохи їжі з собою і ділився з ними: з дітьми та людьми, які були поруч.

Ми їхали 12 годин. Після цього мені потрібно було ще їхати на машині в Ужгород, щоб перетнути кордон. Я відчув себе біженцем, я був готовий, знаєте, скинути все і просто зберегти документи для перетину кордону, бо ніколи не знаєш, що може статися за хвилину.

Це дуже важко і дуже боляче. Це моя перша публічна конференція. Всю свою енергію я витратив на виконання роботи, щоб врятувати життя та врятувати український олімпійський рух. Дуже важко говорити, дуже важко говорити.

Все-таки те, що трапилося, схоже на дуже поганий сон. Те, що ми переживаємо, не передати словами.

Особисто для мене, для моєї родини це дуже важко. Моїй мамі 85, вона не може рухатися, вона не одна – про неї піклується мій старший брат. Він також не може поїхати, і ви повинні зрозуміти – вони в Донецьку. Це все, що я можу сказати»