Зірковий футбольний тренер пояснив, чому пішов захищати Київ від окупантів

Головний тренер юнацької збірної України (U-19) Володимир Єзерський прокоментував вторгнення РФ в Україну та розповів про свою участь в обороні Києва.

— Володимире Івановичу, можете згадати, які в вас були плани на 24 лютого?

— Звичайно, я мав відвести дітей в садочок та школу, а сам хотів поїхати в Будинок футболу, адже наша організація підготовки до елітного раунду кваліфікації чемпіонату Європи саме виходила на фінішну пряму. Як і всі вболівальники та фахівці, чекав на відновлення другої частини чемпіонату України. Але…

Розмови про війну точилися не перший тиждень, і я відчував, що щось має статися. Не таке, звісно, що ми зараз бачимо, але погані думки, на жаль, були. В ніч з 23-го на 24 лютого, приблизно о другій годині, я повернувся з Дніпра та відразу сказав дружині приготувати речі.

Так би мовити, про всяк випадок. Все ж таки в нас двоє діточок — 10-річна донька та трирічний син. А тут ще й прочитав, що повітряний простір навколо України вже перекритий.

Після четвертої ранку ми, проживаючи поруч з одним зі стратегічних об’єктів, почули перші вибухи, потім я послухав промову цього клятого варвара. Ми сіли в машину і поїхали ближче до моїх батьків. Спочатку до Львова, а потім переїхали в Трускавець.

— Ви відвезли сім’ю, а самі повернулися до столиці. Чому?

— Після того як мої рідні облаштувались на новому місці, я відразу прийняв рішення — треба їхати захищати свій дім. Вважаю, якщо ти українець, якщо ти патріот своєї країни, то мусиш діяти саме так і ніяк інакше. Україна дала мені все, що я маю, тут народилися мої діти. В мене не було жодних сумнівів, що треба робити під час цієї війни.

— На третій день вторгнення заїхати до Києва було не так просто. Як вам вдалося це зробити?

— Так, навколо міста якраз починалася активна фаза нашого протистояння. Блок-пости, комендантська година — все це, звичайно, ускладнювало подорож, але ми з Олександром Шуфричем все ж таки прорвалися.

Поїхали через Фастів, звідти мали вискочити на Житомирську трасу, але, як потім виявилося на щастя, у нас розрядився акумулятор. Ми змушені були штовхати авто до одного з блок-постів, а там піймали попутну машину.

Нас підібрав водій, який їхав зі сторони Макарова та Бишіва, з тієї самої Житомирської траси, куди ми планували рухатися. Каже: «Хлопці, не здумайте, там починається справжній жах». Словом, боженька нас відвів.

— Об’їхали?

— Нам допоміг президент Колоса Андрій Засуха. Ми переночували в бомбосховищі біля стадіону в Ковалівці, а наступного дня потрапили в Київ іншим шляхом.

Точніше, в передмістя столиці. Мій будинок розташований в ЖК Чайка, що в районі Стоянки, неподалік тренувальної бази ФК Шахтар. Там і почалося моє, так би мовити, нове життя.

— Яке саме?

— Почну з того, що ще в 2014 році в нашій громаді була створена так звана ініціативна група, яка мала стежити за порядком на території. Тобто, деякі напрацювання щодо протидії мародерам у нас були. І коли з’явилось розуміння того, що ось-ось має щось статися, ми провели збори і почали потроху організовуватися.

— У вас була зброя?

— В когось — була. Офіційно зареєстрована, мисливська. Плюс рації. Ми швидко згуртувались та проговорили всі наші дії на той випадок, якщо ворог прийде. З кожним днем він був все ближче і ближче.

Від нас до Бучі та Ірпеня — напряму приблизно 10 кілометрів. На п’ятий чи шостий день пішли прориви і по нашій стороні.

В один день ми зрозуміли, що активні бойові дії розпочалися в Стоянці — буквально в трьох кілометрах від нас. Саме там був підірваний міст через річку Ірпінь.

Так ми потрапили на лінію розмеження, в зону бойових день. Перед нами, поруч з нами — збройні сили, спеціальні угрупування, а ми, як виявилося, прикривали їх з самого тилу.

— Тобто, у вас була справжня територіальна оборона?

— Не зовсім. Сформувався окремий добровольчий батальйон Чайка, який очолила дуже фахова та мужня людина — Іван Рудяк. З нашого комплексу туди увійшло приблизно 30 бійців тероборони, а всі інші приїхали з різних регіонів України.

З одним з хлопців, як виявилося, ми жили у Львові в одному будинку, з іншим ходили в одну школу. Так нас об’єднала ця війна.

Спочатку в нас, звісно, не було чіткої вертикалі, але ми розуміли — головне поки що не заважати. Певна офіційність з’явилася згодом, перед нами були поставлені чіткі завдання, і ми їх виконували.

Перше — організація блок-постів в нашій місцевості, друге — протидія мародерству, третє — виявлення і знешкодження корегувальників та ДРГ. Якщо підсумувати — за нами було забезпечення певної надійності.

— Диверсантів ловили?

— Були «підозрілі особи» — шкода, але цих щурів вистачало. Парочку ми нейтралізували, один з них був особливо небезпечний.

— Гадаю, разок ви йому точно заїхали…

— Піймали одного підозрілого, він потягнувся за холодною зброєю, довелося реагувати. Ми виявили в нього фальшиві документи, російські рублі, чотири види одягу (один з них — військовий), на телефоні було багато фото різних об’єктів і людей, схеми майже всіх блок-постів Чайки та Проспекту Перемоги, паролі, зброя тощо.

Передали цього покидька поліції та спецслужбам. Пташка попалася серйозна, – сказав Єзерський.