Відомий футбольний блогер та журналіст, а віднедавна і гравець першолігового «Вереса» Дмитро Поворознюк поділився зі sportnews.com.ua останніми новинами про свій клуб та особистими планами.
Розпочнемо з найсвіжіших новин. «Верес» вийшов на ринок ІРО і в перший же день отримав пропозицію на придбання акцій на 35 мільйонів гривень. Це вражаюча цифра. Як на це відреагували в клубі?
— Усю цю історію веде президент, це його справа. Нам, як футболістам поки важко до кінця усвідомити, як воно працює. Тому що ми зараз до кінця не розуміємо, яку частину з цих 35-ти мільйонів сам президент купив, чи партнери «Вереса», скільки у це вклалися нейтральні люди. Нам дуже важко це оцінювати, який там ефект. Але в будь-якому разі для клуба — це піде в плюс, тому що ці гроші одразу ідуть на рахунок клуба і в цьому випадку казна не порожня. Не потрібно буде ходити та просити, умовно, у президента гроші на якісь потреби команди. Тому добре, якщо ці гроші будуть на балансі клубу, вони підуть на зарплати. Якщо на це подивитись зі сторони, то це дуже круто, що там загальна сума акцій виходить на 50-ть мільйонів і в перший же день більшу частину їх купують.
Дмитро Поворознюк: Динамо та Шахтар — це зараз команди різних футбольних полюсів
Команда зараз іде в лідерах Першої ліги, у вас чудова переможна серія. Те що ви зараз на першому місці в турнірній таблиці, цей факт тисне на команду?
— Звичайно, це вже інший статус. Одна історія, коли ми були в ролі наздоганяючих, були на четвертому місці, хоч в нас завжди були і матчі в запасі, але все одно ти дивишся на турнірну таблицю і ти бачиш, що ти не йдеш на перших місцях. Ти наздоганяєш, як в біатлоні, постійно за кимось біжиш. З одного боку, це круто, але з іншого набагато більше стресу, тому що, як мінімум, на тебе усі суперники налаштовуються дуже серйозно. Ми побачили по собі, що всі команди до яких ми приїзджали, вони всі дуже серйозно налаштовані, агресивні, всі хочуть відібрати в тебе очки і це, звичайно, потрібно кожному лідеру чемпіонату, що коли ти йдеш на перших місцях, тобі точно буде складніше. Тому нам потрібно бути ще сильнішими. На нас, не можу сказати, що тисне, а на наших суперників точно. Те що ми йдемо на перших місцях, це додає сили та впевненості гравцям, адже якщо дивитися перед стартом чемпіонату, навіть коли і президент і тренер в інтерв’ю казали, що ніхто з них не очікував, що ми будем на першому місці. Ціль ставили вийти в УПЛ за два роки. Тому це стало несподіванкою для багатьох. Якщо подивитись по футболістам, які збиралися у «Верес», то більшість футболістів, які не підійшли іншим командам, або були після серйозних травм, або десь не пройшли перегляд і опинились у «Вересі». Так, є кілька футболістів таких, як Пасіч, Немчанінов — це футболісти рівня УПЛ. Але їх лише двоє. І на цьому фоні здавалося, що команда виглядає розбалансованою, але подивіться зараз на «Верес» — це один кулак. І все це завдяки тренеру в першу чергу і стабільному фінансуванню. Всі ми знаємо, що без стабільності є проблеми з психогологією і тоді ні про який результат мови бути не може.
Ти в клубі вже більше півроку — важко було увійти в режим, тренувальний процес, як зараз?
— Зараз набагато легше. Дуже велика швидкість на тренуванні, дуже велика швидкість і ніг, і прийняття рішень, і це те, що найважче підтягнути. Тобто, ти можеш підтягнути витривалість, фізичний стан, техніку, точність передач, тактичне розуміння, але дуже складно підтягнути швидкість і мислення, і прийняття рішень, і ніг. Стараюсь, як мінімум, не бути якорем в команді, який тягне команду вниз і так далі. Хочется прогресувати, рости, але якийсь один період я зпрогресував до певного рівня, а зараз складніше зробити ще більший прогрес.
До режиму звик?
— Я звик, так. Мені він подобається, це як дитячий табір. Зранку встаєш з футболістами, з якими живеш на базі, разом снідаєш, разом перебуваєш на теорії, тренуваннях, разом ввечері дивишся якісь матчі, гуляєш в місті. Ти завжди біля якихось класних людей з якими тобі цікаво, з якими ти прогресуєш. В цьому всьому, звичайно є мінус для сім’ї, адже родина постійно на відстані, але за великим рахунком це історична подія, яку ми робимо і з цим серіалом, і зрозуміло, що коли ти ставиш ось таку високу ціль — ти хочеш щось змінити в місті, в команді, навіть частково десь в українському футболі і ти сумлінно йдеш на певні жертви.
Коли ти вперше сказав дружині, що підписуєш контракт із клубом, чи підтримала вона тебе, чи навпаки казала, що як так довго можна буде прожити на відстані?
— З початку, дружина з дітьми жили зі мною два місяці в Рівному. Ми не часто бачились через постійні роз’їзди, і їй також доводилось жити в батьків. А це не дуже комфортно, адже приходилось напрягати людей і з нашого боку це також було не дуже прийнятно. Зараз же ми живемо на відстані — я у Рівному, родина в Бучі. Зрозуміло, що для дружини це не простий процес, але вона розуміє і дуже з честю виходить з цієї ситуації.
Як часто зараз виходить бачитись?
— Раз в три-чотири тижні на один-два дні або я їду до них, або вони до мене. Треба розуміти, що у футбольних людей така специфіка. Вихідних практично немає, адже є перенесені матчі і матчі раз в 5-6 днів, до цього всього додаюьться і зйомки серіалу і вихідних дуже мало. Навіть коли вони є — не завжди виходить їх присвятити родині.
Наразі відчуваєш себе повноцінним футболістом? Можливо є в планах продовжити контракт ще на якийсь час?
— Я не знаю, що буде далі, чесно. Дуже важко щось планувати на даний момент. Є багато плюсів і мінусів, над якими потрібно думати, як робити далі. Зрозуміло, що відчуваєш себе футболістом більше, адже ти живеш цим життям, режимом. Інше питання — це твій рівень, чи дотягує він до тих, хто на футбольному полі. Але тут не це найголовніше питання для мене. Найголовніше показати все зсередини кухні, а щоб все це показати потрібно самому все відчути. Я пройшов всі збори, не пропускаю жодного тренування, я на всіх матчах, установках, теоріях — як тут не відчути себе футболістом. Зрозуміло, що граю я дуже мало і рідко. Але тут все по чесному. Ми сказали усі одразу, що ніхто не буде ставити на матч просто так для якогось красивого відео. Я вихожу на поле тоді, коли команда фактично вже закриває результат матчу, коли 3-0 чи 4-0, і на даний момент це так і є. Я не могу вийти в старті, чи за нічийного рахунку, чи коли на полі якась велика інтрига, як мінімум ще й тому що Перша ліга — це дуже непередбачуваний турнір. Тут все змінюється за лічені секунди.
Яка в тебе мрія, як у футболіста? Взяти чемпіонство з Вересом, побудувати стадіон чи забити перший гол?
— Моя ціль номер один — це змінити інфраструктуру в рідному місті. Наш регіон — найменш розвинений в Україні. Немає жодного синтетичного поля, хоча б середнього розміру. Немає стадіону. Ми тренуємось на городах, сільських стадіонах, де навіть соромно вийти відіграти на чемпіонат області. Такі реалії. Тому мені б хотілося щось зробити не для себе чи команди, а для всього регіону. Щоб тут були хороші тренувальні поля, щоб тут побудували синтетичні поля великих розмірів, щоб тут був манеж та стадіон. Адже це буде певним імпульсом і для дітей і для популяризації спорту в місті та регіоні. На другому місці в мене — це, звичайно, щоб команда вийшла в УПЛ і саме з першого місця. І це також імпульс, емоційний хук. А третє — забити гол. Але це вже більш така індивідуальна ціль. Якщо не вийде — трагедії не буде. А якщо заб’ю врешті-решт, то для мене це буде такий історичний момент на все життя.
Яка зараз ситуація зі стадіоном? Там зупинений процес чи якась робота ведеться?
— Там йшли роботи, якісь внутрішні. Грошей на це будівництво не виділяли давно. Наскільки я розумію цю специфіку, коли забудовник привозить техніку, крани, людей, то потім вивезти це все — це досить дорого. Техніка залишається на місці, вона щось робить, але якщо до кінця місяця не виділять гроші для стадіону, то наскільки я зрозумів, забудовник просто поїде зі стадіону. А якщо все-ж-таки до кінця квітня дадуть кошти, хоча б частину, то теоритично, за чотири місяці цей стадіон можна буде добудувати до такого рівня, на якому можна буде грати матчі УПЛ.
Кошти має виділити місто та область?
— Так, спочатку місто — 50 мільйонів, потім область — 10 мільйонів, а потім программа “ДФРР”. І якщо усі три інстанції зроблять швидко крок вперед, то ми тоді зможемо добудувати стадіон. На усі три установи виходить сума у 150 мільйонів гривень. Але ми всі добре знаємо як приймаються ці рішення. Це все політика, партії між собою конкурують, хтось зацікавлений в допомозі, хтось навпаки. Нажаль, ми живемо в такому світі, яким рухають не совість і чесність, а політичні амбіції, вигода та користь. Від нас ми робим все можливе, а як буде — подивимось.
Ти сказав, що не знаєш як буде далі розвиватись кар’єра футболіста. Ось, наприклад, твій колега, екс-гравець, а нині футбольний блогер Євген Савін вирішив створити свій власний футбольний клуб. В тебе таких планів не було?
— В мене нема бажання створювати самому футбольну команду. Дуже велика частина організаційних та бюрократичних процесів руйнують креатив і творчість. В мене були проєкти, коли потрібно було керувати десятками людей і це дуже не просто. Ти маєш займатись не творчістю, а саме організацією. Можливо, з часом я буду займатись якимось футбольним клубом з кимось, але з точки зору маркетингу, медіа, піару, підтримки, розвитку. Моя сила — це моя аудиторія, на яку я можу впливати позитивно. Іти і керувати футбольним клубом — це дуже багато зайвих питань. Адже тоді моя “сила” відходить в сторону. Тому на даний момент я бачу себе суто в створенні медіа, і з часом можливо це буде навіть не в Україні. Якщо ми будемо робити якісь зміни і буде якійсь позитивний відголос, то тоді ми будемо пробувати розвивати такі спортивні моменти вже по всій країні. А якщо все це буде глухою стіною — то треба буде іти в Європу і робити там щось на їх ринок, американський ринок, на англомовну аудиторію. Тоді вдасться більше заробити і всі кошти вкладати тут в Україні в якісь спортивні історії.
Після такої відповіді маю запитати, чи немає в тебе амбіцій піти в політику?
— Ні, немає. Тому що ти маєш бути повністю від когось залежним, які б в тебе не були чисті та чесні бажання щось змінювати. Ти залежиш від голосування партій, затвердження якихось рішень. В політику можна зайти в білій одежі, а вийти завжди заплямованим. Тому це не моя історія.
